Дихай. Сьогодні в місто завезли трошечки більше, ніж завжди, кисню. Іди повільніше. Маленькі шматочки розбитих мрій ще не встигли зібрати після "вчора".
Канати байдужих днів були складені по кишеням твого пальто. Вологі від солоної води і терпких пальців.
Німе кіно на червоних стінках твого організму.
Чарлі Чаплін мовчить про нас.
Сьогодні по радіо передали, що є "все". Воно нічого не коштує, можна брати просто так. В надвеликих кількостях. Вночі, вранці. Щодня. Щогодини. Це "все" можна обміняти на дорогоцінні метали, кисень, хвороби, смерть...
Але поки що його не знайшли.
"Безкоштовно розбиваємо ваші ілюзії за півтори хвилини".
Хтось сказав, що небо насправді не блакитне, а це все сонце з його промінчикам і повітрям.. чому все так важко?
Хтось сказав, що кохання немає, а це все викликане збільшенням певних гормонів в організмі... а що буде, якщо зробити надлишок їх? "Я задыхаюсь от нежности"? Передоз? Хм...
Хтось сказав, що ми бачимо лише те,що хочемо бачити, а не те,що є насправді. Хм...
Навіщо все так ускладнювати? Невже не можна просто сказати: "Ты мне нужна"?
А що робити, коли тобі вже за 40? Коли назад чомусь не хочеться обертатися, а попереду, здається, тебе ніхто не чекає?
Що робити з нашими думками, якщо вони такі безглузді та вириваються наелектризованими хвилями під назвою "боюсь"?
І куди ховати очі від гарячого подиху зими?
Що робити з руками, якщо ти хочеш вкрасти нерухоме тіло під трьома замками?
Що відчуває дитина, коли робить перший крок? Про що думає? Нічого немає втрачати, тому що цього "нічого" ще не існує.
Відкрити широко очі, затамувати дихання...Зробити крок вперед, простягнути руку, закурити...
І не думати про те,що щось робиш неправильно. В очах все є, там все написано.
Захочеш-читай...